До Дня захисника: розповідь про війну останнього франківського комбатанта Дивізії “Галичина”

Пропонуємо міркування відомого ветерана визвольних змагань Михайла Мулика про патріотизм, історію України та незалежність.

Пов’язане зображення

 

Наближається День захисника – державне свято, яке має велику актуальність сьогодні. А Михайло Мулик – один із тих, кого треба вважати одним зі справжніх, вишколених фізично і морально захисників Української держави, пише WestNews.

Михайло Мулик, 1939 рік / фото з відкритих джерел

Михайло Мулик, 1939 рік / фото з відкритих джерел

Він – останній франківський комбатант Української дивізії “Галичина”, тепер – голова станиці Галицького братства вояків УД УНА “Галичина”, почесний громадянин Івано-Франківська (2016 рік), автор восьми суспільно вагомих видань про визвольну боротьбу і становлення української незалежності. З перших днів заснування ОУН увійшов до лав організації і був у ній до кінця.

Пережив дворічні допити на Луб’янці в Москві, відбув вісім років сибірських таборів та п’ять років заслання. Втім, він досі не реабілітований українською владою.

28 жовтня Михайло Мулик має відзначати своє 97-ліття.

Михайло Мулик на відзначенні свого 95-ліття два роки тому / фото з відкритих джерел

Михайло Мулик на відзначенні свого 95-ліття два роки тому / фото з відкритих джерел

“У світі так не було, щоб окупант добровільно дарував незалежність. Незалежність потребує крови з обох сторін і мудрого керівництва на шляху до перемоги. Ми завжди святкуємо цей день – 28 квітня 1943 року, коли було створено дивізію «Галичина». Вона пройшла тернистий шлях. Дехто сумнівається: мовляв, для чого так було робити? А тому, що до хати незалежність ніхто не принесе. Це можуть так думати слабодухи, які чекають, що це за них хтось має зробити.

Підготовляючись до походу на Схід, німці спочатку розглядали можливість співпраці, принаймні, часткової, з поневоленими більшовиками народами. Але створення двох українських куренів «Нахтігаль» і «Ролянд» мало більше пропагандивне, ніж бойове значення. Натомість ОУН мала на меті військовий вишкіл української молоді. Однак уже на самому початку війни стало зрозуміло, що Німеччина і не думає сприяти відновленню української державності!. Це викликало невдоволення серед українців, тож обидва курені було розформовано.

Після невдач, які послабили німецьку воєнну машину, ситуація сприяла тим німецьким політикам, які бажали ближчої німецько-української співпраці. Навесні 1943 року, після поразки німців під Сталінградом, нацистська влада прийшла до рішення – набирати до своєї армії ненімецьких жителів східних територій. Відтак губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до Українського центрального комітету, що являв собою український заклад соціального забезпечення і діяв під керівництвом відомого географа Володимира Кубійовича на території східної Польщі та Галичини (ці території вважались німецькою колонією), із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію.

Отто Вехтер, австрієць за походженням, вважав, що на Сході має існувати співпраця німецької влади з українцями. Він дотримувався думки, що створення української військової формації у складі німецької армії припинить або ж зменшить протинімецькі акції українського підпілля. А це був час, коли українська молодь масово вступала до Української Повстанської Армії, яка вже у той час успішно боролася проти окупаційного німецького режиму.

Після тривалих суперечок і незважаючи на незгоду ОУН (б) та протидію УПА (де, до речі, також було не все так однозначно, оскільки одні командири її підрозділів вважали, що молодь має іти в УПА, а інші – що ненавчені вояки повинні пройти військовий вишкіл у дивізії”), В. Кубійович та його прибічники погодилися на створення української дивізії.

Великий вплив на цю ухвалу керівництва справили й уроки подій 1917-1920 років. В. Кубійович зі своїми колегами, як і сам митрополит А. Шептицький – людина колосального авторитету, котрий казав, що майже немає ціни, яку можна дати за створення власної української армії, були переконані у тому, що саме відсутність добре вишколеної армії не дала змоги українцям створити після Першої світової війни власну державу Усвідомлюючи можливість поразки Німеччини, вони вирішили цього разу не допустити, щоб у хаосі подій українці зненацька опинилися без регулярних збройних сил.

Отож 28 квітня 1943 року оголошено про створення дивізії «Галичина» і розпочато набір добровольців. Сформовану Військову управу очолив галицький німець, колишній підполковник УГА полковник А. Бізанц.

Коли у червні 1943 року УЦК оголосив набір добровольців, на заклик зголосилися понад 82 тис. чоловік, і 13 тисяч із них згодом стали солдатами добровільної дивізії січових стрільців «Галичина». На петлицях дивізійники мали галицького лева, у жовто-блакитних кольорах виконано емблему на військовій техніці. Особовий склад дивізії зі збірних пунктів м. Львова направлено до ви-шкільних місць та формування до Німеччини. Старшини й підстарши-ни (офіцери і підофіцери) пройшли перевишкіл у старшинських школах. Формування дивізії закінчилося навесні 1944 року у м. Нойгаммері (Німеччина). Дивізія у своєму складі мала такі військові частини: три піхотних полки з протитанковою артилерією, курінь фюзілерів (передова елітарна частина із завданнями розвідки), полк польової артилерії з батареями легких і важких польових гаубиць, дивізіон зенітної артилерії, дивізіон зв’язку, курінь саперів, протитанкова артилерія.
Наступ Червоної Армії влітку 1944 року у напрямку Львова змусив німецьке командування кинути дивізію в район м. Броди, де вона укріпилася в другій оборонній лінії (всього тут діяли три лінії оборони). Після завзятих триденних боїв на львівському напрямку, совєтські війська прорвали оборону німців на фронті близько 200 км й оточили вісім німецьких дивізій. Дивізія «Галичина» теж опинилася в оточенні. 3 11 тисяч її офіцерів і вояків тільки три тисячі вирвалися з того вогняного кільця. Решта потрапили у полон, загинули або перейшли до лав УПА.

Михайло Мулик / фото з відкритих джерел

Михайло Мулик / фото з відкритих джерел

Із тих, хто повернувся з-під Бродів, та нових добровольців у тому ж таки Нойгаммері у вересні-жовтні 1944 року було створено нову дивізію. Український Національний Комітет на чолі з генералом Павлом Шандруком проголосив створення Української Національної Армії на базі дивізії «Галичина» як її першої бойової одиниці. Поява П. Шандрука в дивізії мала своє значення. Його незаперечна заслуга в тому, що він зумів у таких несприятливих умовах чітко і недвозначно заявити про те, чого бажав український народ. Генерал прийняв присягу від вояків дивізії на вірність Україні та наказав замінити німецькі відзнаки на уніформах українським тризубом, а згодом зумів домовитися з альянтами про складання зброї вояками українських частин і перехід під їхню юрисдикцію. 9 травня 1945 року в Австрії совєтські танки роз’єднали дивізію на дві частини, внаслідок чого більша її частина була інтернована англійцями, а друга – американцями. Згодом вояки дивізії виїхали на постійне місце проживання до США та Великобританії.

На відміну від військових армії генерала Власова, які були видані СРСР, оскільки були його громадянами, США та Великобританія колишніх вояків дивізії «Галичина» совєтам не видали, незважаючи на їх наполягання.

Тяжкою була історична доля українців у часи Другої світової. Серед майже мільйона колишніх совєтських громадян, котрі носили у 1944 році німецьку форму, українців було близько 220 тис. Для порівняння: росіян – близько 500 тис. Багато українців служили також у польській, румунській, угорській, чеській, американській і канадській арміях, які брали участь у світовій війні. І майже 2 млн українців воювали на совєтському боці.

Доля народу без держави у світових перипетіях, де тон задавали груба сила і політичний цинізм, зрештою, інакшою і не могла бути. З єдиною різницею: вояки дивізії «Галичина», хоч і одягли в 1943 році німецьку форму і спрямували зброю проти совєтської армії, все ж свідомо йшли віддавати своє життя не за нацистську Німеччину, а за Україну. Це нині може здаватися, що то була історична помилка. А у квітні 1943 року це виглядало інакше. Я жив у тому часі, і це знаю, я бачив сильний патріотичний порив галичан. Мною, як і тисячами інших українців, рухало це, а не колаборантські наміри рятувати нацистську Німеччину. Історія не знає умовного способу, з дивізією «Галичина» сталося так, як сталося. І це був ще один історичний урок для українців. Менших втрат зазнає і робить менше помилок той народ, який має власну державу. Нинішньому поколінню українців це треба добре усвідомити”. (вперше опубліковано в “Українське Слово” № 20, 16-22 травня 2012 року)

 



Якщо ви помітили помилку виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.




Останні новини з категорії Фоторепортаж: